Зарубіжний досвід розвитку менеджменту як інструмент управління підприємствами

Розвиток ринкових відносин в аграрній сфері вимагає удосконалення механізмів управління процесом сільськогосподарського виробництва та ресурсним потенціалом різних агроформувань. Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш ефективним способом управління в ринкових умовах є застосування інституцій менеджменту. Виникнення і розвиток, сутність і основні засади менеджменту розглянуті в даній роботі. ВСТУП
Останніми роками в здійсненні заходів, направлених на оздоровлення аграрної економіки допущена низка помилок організаційно-управлінського характеру, що призвело до поглиблення диспаритету цін, зниження ефективності використання ресурсів аграрних підприємств, скорочення аграрного виробництва та розвитку негативних тенденцій на селі: зростання безробіття, зниження життєвого рівня населення, соціальної нестабільності, міжнаціональних конфліктів.
Уповільнення процесів ринкових перетворень в аграрному секторі й їх нестабільність викликають необхідність пошуку методів оздоровлення економіки, шляхів переходу до господарського механізму нового типу, що відповідає умовам функціонування світової економіки, забезпечення збалансованості, подолання негативних процесів (інфляція, монополізм, безробіття, незначність споживацького ринку, дефіцит бюджету і ін.).
У цьому зв'язку перед економічною наукою і господарською практикою виникають проблеми принципово нового характеру.
Такими проблемами є розробка концептуальної моделі і механізмів, що забезпечують гармонійне поєднання в ринкових відносинах процесу виробництва і споживання, наповнення споживацького ринку товарами і усунення диспропорції між товарною масою і кількістю грошових знаків, що знаходяться в обігу, покращення використання природно-екологічних, матеріально-технічних і трудових ресурсів, орієнтація на прогресивні технології. Рішення цих проблем вимагає глибокого теоретичного аналізу кон'юнктурних аспектів народного господарства і пошуку в зарубіжній практиці інструментів його інтенсифікації.
Численні прогнозні дослідження, проведені такими вітчизняними і західними фахівцями, як Ф. Котлер, П. Друкер, И.Анисофф, Ю. Козак, В.Ковалевський, М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі, М. Аоки, М.Грачов, А.Соболевська, Дж. Грейсон, К. О'Деллта інші однозначно підтверджують, що в найближчий час більш стійкі позиції на ринку зможуть зайняти тільки ті компанії, виробничо-управлінський потенціал яких дозволить їм злагоджено вирішувати низку завдань, що раніше вважалися взаємовиключними. Ці ж проблеми притаманні на сьогодні підприємствам аграрного сектору України і чекають на своє вирішення.
Це перш за все відноситься до постійного освоєння нових прогресивних технологій аграрного виробництва при одночасному нарощуванні продуктивності праці, підвищенні гнучкості виробництва, зниженні всіх видів витрат. При цьому особливе місце займає забезпечення стабільного зростання якості і конкурентоздатності виробленої продукції при зниженні цін і орієнтації на питоме скорочення чисельності виробничих і управлінських працівників для досягнення переваг у конкурентній боротьбі, закріплення на вже освоєних і нових ринках [ 1, 2].
ПОСТАНОВКА ЗАВДАННЯ
У межах даної роботи поставлено за мету проаналізувати досвід зарубіжних країн з питань удосконалення управлінсько – організаційної роботи на підприємствах та визначити напрями впровадження даного досвіду на аграрних підприємствах України.
РЕЗУЛЬТАТИ
Результатом розробки і впровадження нової управлінської стратегії повинне стати створення виробничих систем нового покоління, які працюватимуть в режимі так званого нововведеного конвеєра. По суті, ставиться задача об'єднати в рамках господарських комплексів нового типу гнучкість і здібність до пристосовування дрібносерійного виробництва з низькими витратами і високою продуктивністю праці, характерними для масового виробництва. А це передбачає зростання оперативності і ефективності прийняття управлінських рішень у середній і крупних аграрних підприємствах до рівня приватних агроформувань.
Все це диктує необхідність формування нових підходів до управління виробництвом, так як традиційні — з орієнтацією на валові показники масового виробництва, не забезпечуючи ефективної взаємодії учасників по горизонталі, що не надають достатньої уваги кінцевому споживачу, — себе не виправдовують. В даний час відбувається безпрецедентне руйнування існуючих стереотипів управлінського мислення. В діловому світі приходять до розуміння того, що в період різкого загострення конкуренції на світових ринках, розширення масштабів і частоти технологічних, організаційних і інших нововведень переваги одержують ті фірми, керівництво яких швидше за інші здатне критично оцінити стан справ, подолати стереотипи ефективного у минулому управління і розробити стратегію перетворень своїх організацій і зайнятих в них працівників.
"Раціоналістичні", "механічні" і "тейлорівські" підходи до управління, що пустили глибоке коріння в господарській системі країн Заходу, застарівають. Зростання, ускладнення і динамізм виробничих зв'язків, багатоваріантність рішень при високих темпах технологічних і структурних зсувів диктують необхідність швидкої і гнучкої переорієнтації виробництва і збуту при невизначеності, постійній мінливості умов. Основною задачею керівників стають створення адаптивних, швидко реагуючих управлінських механізмів, реалізація "органічних" підходів.
Звичайно, сучасне управління не відкидає повністю раціоналістичну модель. Вона залишається методологічною основою формування організаційних структур, планування, проведення передпроектних досліджень, економічних розрахунків та ін. Елементи жорсткого командного управління залишаються переважними в певних екстремальних умовах, що вимагають, наприклад, швидкої концентрації зусиль на якій - небудь ділянці робіт або при вирішенні виробничих задач (наприклад, випуск масової стандартної продукції). А там, де треба експериментувати, шукати в умовах підвищеного господарського ризику, налагоджувати різноманітні робочі зв'язки між партнерами, адміністративні важелі стають неефективними — потрібне нове, більш гнучке і різноманітне або так зване органічне управління.
Віра управлінців в постійну ефективність діючих систем управління все частіше виявляється малопродуктивною. Компанії багато кого, увірувавши в своє благополуччя, часто просто консервують систему управління, що склалася, створюючи тим самим помилкове відчуття гарантованої безпеки. Вони надто пізно сприймають зміни в зовнішньому середовищі, іноді надмірно спираються на державний протекціонізм і фактично підходять до грані крупних провалів. Наприклад, в США така доля спіткала не тільки окремі фірми — "Крайслер", "В.Т. Грант", "Техас інструменті" і ін., але і цілі галузі — сталеливарну, виробництво мотоциклів, побутову електроніку, які різко відстали від своїх зарубіжних конкурентів. Керівники багатьох американських фірм і до цього дня продовжують вважати, що їх ініціатива стримується неефективною державною політикою і регулюванням або що власні невдачі обумовлені політичною нестабільністю в світі. Для них набагато зручніше пояснювати успіхи японців стабільністю їх валюти, торговим протекціонізмом або особливими відносинами держави і бізнесу. Зручніше перш за все тому, що керівники фірм не хочуть визнати відповідальність за невирішені проблеми, за застарілі методи, які вони використовують [3].
В той же час менеджери, що співвідносять управлінські механізми з реальною ситуацією, розуміючи неминучість перегляду тих або інших підходів, зрештою, досягають добрих результатів. Деякі фірми — визнані лідери в "своїх" галузях — перебувають в стані постійної реорганізації. Серед них: "ІБМ", "Дженерал електрик", "Мінесота Майнінг Меньюфек-чурінг", "Діджітал екуіпмент" та ін.
В практиці управління останніх років є чітко простежуваним все більш тісне переплетення різних моделей: американської, японської, західноєвропейської. В цьому виявляється процес інтернаціоналізації сучасного менеджменту. Часто витоки нового лежать не в національно-культурних особливостях тієї або іншої фірми, а зумовлюються об'єктивною логікою науково-технічного прогресу. І тверезо мислячі менеджери добре це розуміють.
Проте простої констатації зсувів в управлінському мисленні недостатньо для розуміння сутності змін в системі управління виробництвом країн Заходу до початку 90-х років. Коріння його набагато глибше, зокрема це зміна характеру економічного розвитку, вплив на менеджмент зміни в технології і ступені підготовки робочої сили, умови господарської діяльності корпорацій на внутрішніх і світових ринках.
Еволюція терміну "менеджмент" привела до різноманіття понять, що виражаються цим словом. Менеджмент — це управління якимсь соціальним об'єктом, володіння майстерністю управління, високий професіоналізм, що дозволяє з'єднати в одному обличчі господаря власності і організатора виробництва, що забезпечує високу продуктивність праці без жорсткого адміністрування.
В міжнародній практиці менеджмент є синонімом управління соціально-економічними процесами в умовах підприємницької корпорації або акціонерної компанії.
Фундаментальний Оксфордський словник англійської мови дає чотири значення слова "менеджмент": спосіб (манера) поводження з людьми, мистецтво управління; специфічні здібності і адміністративні навички; орган управління, адміністративна одиниця. В англомовних країнах цим словом виражають функцію, учбову дисципліну, професію і сферу наукового дослідження. Сфера застосування менеджменту практично безмежна. Він використовується в державних і суспільних організаціях і там, де намагаються досягти цілей при мінімальних витратах і максимумі ефективності. Тому науковий статус менеджменту носить вельми невизначений характер.
Менеджмент має різні професійні модифікації. З погляду економіста, менеджмент — це чинник виробництва разом з працею і капіталом. Адміністратор вважає його системою влади і організації, регулюючої взаємостосунки між керівником і підлеглими. Соціолог розглядає менеджмент як елемент структури суспільства і системи соціальних статусів.
Основою для визначення поняття "менеджмент" служать погляди А. Сміта на природу вільного підприємництва, роль ринку і функції держави. На його думку, природне бажання людей поліпшувати свій добробут - такий могутній стимул, що якщо дати йому можливість діяти без перешкод, він сам здатний привести суспільство до процвітання.
К.А. Гельвецій порівнював роль особистого інтересу в суспільстві із законом всесвітнього тяжіння в природі. Від цього кінець кінцем виграє все суспільство.
Задачею менеджменту є знаходження і використання стимулів, іманентно властивих кожному учаснику структури управління для системного застосування їх в управлінні.
Еволюція продуктивних сил позначилася на зміні ролі і місця менеджменту в управлінні. Менеджмент втратив колишні ознаки, пов'язані з обов'язковою формалізацією і регламентацією процесів управління, але придбав ознаки, властиві мистецтву управління малими соціальними групами, індивідуумами, використовуючи позитивні заходи дії, що виключають адміністрування, примушення та ін. Входження в ринок означає оволодіння мистецтвом бізнесу.
В світовій літературі з ведення бізнесу важливе місце в становленні і розвитку наукового менеджменту відводиться Ф. Тейлору, що створив теорію і методологію наукової організації праці.
В роботах Ф. Тейлора простежується поява "наукового менеджменту" як "інтелектуальної революції", що поклала край застарілим авторитарним методам управління. Проте це не був ще менеджмент в сучасному розумінні. Але вже було ясно, що методи ремісництва управління виробництвом вичерпали себе.
Індустріалізація праці вимагала індустріальних методів управління виробництвом. Наукове управління трансформувалося в різновид індустріальної праці. "Інтелектуальна революція", проведена Ф. Тейлором, отримала назву промислового менеджменту. Суть її полягає в спільній діяльності керівників і робітників, заснованій на спільності інтересів. Менеджмент в його ученні виступав як поєднання матеріальних ресурсів виробництва з людським потенціалом в цілях створення індустріальної організації.
Послідовники Ф. Тейлора зробили істотний внесок в розвиток теорії і практики менеджменту. Так, Г. Гантт розробив теорію лідерства, Ф. Гілбрет і Л. Гілбрет — психологію управління, М. Фоллет свої праці присвятила дослідженню соціального конфлікту, Р. Емерсон — штабному принципу в управлінні. На розвиток теорії менеджменту великий вплив мали праці англійського ученого О. Шелдона і французького підприємця А. Файоля.
Так, А. Шелдон в книзі "Філософія управління" проголосив три принципи філософії менеджменту: політика, умови і методи промислового виробництва повинні бути направлені на досягнення суспільного добробуту; менеджмент повинен з'єднати зобов'язання суспільства з конкретними потребами його громадян; менеджмент — основа рівноваги між моральними засадами суспільства і принципами справедливості. А. Шелдону належать основні положення про роль менеджменту в розвитку суспільства, серед яких основними ми вважаємо постулати, що: менеджмент як частина індустрії відокремлений від капіталу і підрозділяється на три частини (адміністрацію, власне менеджмент і організацію); менеджмент вимагає уваги до людського чинника виробництва.
Значний внесок в розвиток теорії менеджменту вніс  французький підприємець А. Файоль. Він перший в історії науки управління розглядав менеджмент системно, аналізуючи його за функціональними ознаками, включаючи оперативне планування, календарне регулювання, управлінську координацію і контроль з організацією зворотного зв'язку. Саме А. Файоль визначив основні принципи менеджменту, які діють і на сьогодні.
Згідно теорії А. Файоля, головна вимога до менеджера полягає в оптимальному поєднанні людського (індивідуального) потенціалу з організаційною системою, що забезпечує високу ефективність за допомогою таких засобів, як: 1) всебічне вивчення будь - якої сфери виробництва з використанням наукових методів аналізу і універсальне застосування отриманого знання в цілях визначення стандартів виконавської і управлінської практики;2) розвиток виробничої активності у всіх працівників, їх співпраця на основі загальних цілей [2, 3].
Промисловий менеджмент сформувався на противагу бюрократичної організації управління.
Соціологія визначає бюрократію як сукупність суспільних інститутів, що спираються в своїй діяльності на позаринкові, адміністративні методи управління. Бюрократія властива вертикальній структурі управління, а ринковій економіці необхідні горизонтальні зв'язки, що функціонують на основі товарообміну.
Бюрократія, підпорядковуючи собі об'єкти управління, обслуговує будь-який державний лад, у тому числі і той, де державна власність на засоби виробництва є панівною. Зайнявши ключові позиції в системі влади, бюрократія перетворюється на самодостатню силу, захищає своє привілейоване становище і в суспільстві, і в державі.
За кордоном в роботах з менеджменту наявність бюрократії розглядається як необхідний захід, що забезпечує вироблення формальних правил управління. Прихід в сферу корпоративного управління "бюрократів" означав новий крок в професіоналізації управлінської праці і розвитку менеджменту.
Науковий і промисловий менеджмент зазнав істотних змін в період переходу від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання. їх суть — деперсоналізація відносин на виробництві, співпраця між робітниками і підприємцями. Моделі, що пригнічують особистість, ігноруючи її як суб'єкт виробничої системи, виявилися нежиттєздатними. Виникла потреба в таких моделях, які б у виконавця-робітника формували відчуття лідера. Стало очевидним, що раціоналізація виробництва неможлива без вдосконалення соціальної організації виробництва, без змін психології працівників, їх відношення до праці і до її результатів.
Вирішення цих проблем здійснювалося такими шляхами: збільшення уваги до соціальних, групових інтересів людини; прагнення до збагачення робочих місць через розсіювання негативних наслідків вузької спеціалізації праці; відмови від орієнтації на ієрархічність влади і розширення кола осіб, що беруть участь в ухваленні управлінських рішень; визнання неформальних відносин; розвитку засобів і методики вивчення взаємодії формальної і неформальної організації.
Формування наукового менеджменту здійснювалося шляхом теоретичної і емпіричної перевірки гіпотез, теорій, концепцій. Теоретики менеджменту вивчали "людські ресурси" з метою включення їх в систему менеджменту.
Зокрема, відомий теоретик в області менеджменту Д. Мак - Грегор вважав, що формування менеджерів включає знання різноманітних наук, у тому числі політики, психології, соціології і ін. Це виключає можливість оволодіння менеджментом тільки шляхом засвоєння знань, термінів і управлінських програм. Менеджер повинен уміти передбачати і прогнозувати ре¬альні процеси, що протікають в ринковій економіці. На думку Д. Мак - Грегора, використання влади в техніці менеджменту породжує більше проблем, ніж вирішує.
В економічній історії відомо три способи розподілу матеріальних ресурсів суспільства: традиційний, командний і ринковий.
Традиційний метод розподілу заснований на сталих соціальних традиціях передавання власності у спадок при незмінній технології виробництва, несприйнятливості системи до прогресивних змін, переважанні екстенсивних способів господарювання. Командний метод полягає у виконанні волі керівника (менеджера) або управляючого органу (центру) . Ефективність цього методу визначається тим, якою мірою керівник використовує об'єктивні економічні закони. Зневага до них призводить до економічної кризи. Ринковий метод заснований на використовуванні ринкових відносин. Двигуном ринку є закон вартості, регулятором - конкуренція, а стимулятором — закон попиту і пропозиції. В рамках ринкових відносин всі ресурси розподіляються за властивими ринку економічними законами і тому відпадає необхідність в утриманні адміністративного апарату для управління ними. Всі три методи використовуються в будь-якому суспільстві, але в різному ступені.
Конкуренція вносить в діяльність менеджерів елементи заповзятливості і ризику, що забезпечує досягнення відносного балансу між виробником товарів і їх споживачем через ринок.
Автори багатьох книг, присвячених виникненню, становленню і розвитку менеджменту, вважають батьківщиною менеджменту США. Останніми роками в США отримали розповсюдження ідеї "виробничої демократії" або так званої "демократії на робочих місцях". Суть цієї доктрини полягає в тому, що наймана праця — це і управлінська праця.
Суть ідеї "виробничої демократії" полягає в наступному: створення безконфліктної ситуації в колективі на основі злагоджених дій, спрямованих на задоволення взаємних інтересів; встановлення "посередницьких інстанцій" для взаємних контактів в цілях попередження конфліктів; постійне представництво робочих груп в адміністративному апараті підприємств; участь робітників в структурі заводського (фабричного) менеджменту; дотримання гласності при ухваленні рішень, пов'язаних з інтересами робочих груп.
Базові теорії менеджменту допускають конкретні заходи щодо його зміцнення на основі масових форм залучення працівників до участі в управлінні. Так, в 1960 р. Д. Мак - Грегор висунув "теорію X" і "теорію У", характеризуючи різні уявлення управляючих справами про відношення працівників до праці.
"Теорія X". Середній індивідуум тупуватий, ледачий, прагне при першій нагоді уникнути праці, тому його необхідно постійно підганяти, примушувати, контролювати, направляти, загрожувати покаранням, щоб він працював напружено для досягнення цілей фірми. Він вважає за краще, щоб ним керували, прагне уникнути відповідальності, порівняно нечестолюбний і понад усе турбується про свою власну безпеку.
"Теорія У". Витрати фізичних і розумових зусиль людини в процесі праці також природні, як і в іграх, на відпочинку. Середній індивідуум при відповідній підготовці і умовах не тільки бере на себе відповідальність, але і прагне її. Зовнішній контроль і загроза покарань не є єдиним засобом для спрямування зусиль людей. Людина здатна і сама себе контролювати, якщо вона прагне цілей, в досягненні яких зацікавлена. Зусилля, прикладені індивідуумами для досягнення поставлених цілей, пропорційні очікуваним винагородам. Здатність яскраво проявляти творчу фантазію, винахідливість і творчий підхід до вирішення проблем фірми властива швидше широкому, ніж вузькому, колу громадян. В сучасних умовах інтелектуальні здібності людини використовуються далеко не повністю [4].
Іншою базовою теорією менеджменту є теорія мотиваційної гігієни Ф. Герцберга. В її основі лежить теза про те, що праця, яка приносить задоволення, сприяє психологічному здоров'ю людини. Відповідно до цієї теорії наявність таких чинників, як трудові успіхи, визнання заслуг, власне процес праці, ступінь відповідальності, службове і професійне зростання посилюють позитивні мотиви поведінки людини в процесі праці, оскільки підвищують ступінь задоволеності людини роботою. Проте мотивація праці може бути і негативною, тобто можуть діяти чинники, які перешкоджають задоволеності працівника працею (гарантія збереження роботи, соціальний статус, трудова політика адміністрації, умови праці, відношення безпосереднього начальника, особисті схильності, особові відносини, рівень заробітної плати тощо). Причини низьких якості продукції і продуктивності праці в нашій економіці у багатьох випадках пов'язані з цими чинниками і багато в чому можуть бути поясненими саме теорією мотиваційної гігієни.
Творець теорії організаційних модельних систем Р. Лайкерт вважає, що цінність людини може бути виміряною і нею можна управляти так само реально, як і "фізичними капіталами". В цій теорії виділяються чотири типи організаційних модельних систем.
Автор теорії групового навчання С. Арджиріс стверджує, що навчання в максимально наближеній до реальності психологічній обстановці найбільш ефективно. Ця теорія широко поширена в практиці американських шкіл і університетів.
Творець теорії ієрархії потреб А. Маслоу, автор книги "Мотивація і особа" класифікує за ступенями важливості цілі індивідуума, якими можна пояснити характер впливу внутрішніх і зовнішніх чинників на поведінку людини. їм визначено п'ять видів потреб: фізіологічні, в безпеці, в приналежності до соціальної групи, в пошані до себе, в самоутвердженні. Всі вони можуть виявлятися одночасно, але домінуючими є фізіологічні потреби.
Автори теорії стресового балансу Р. Блейк і Дж. Мутон головну увагу надають балансу між виробничими і соціальними потребами.
В США використовуються чотири основні типи експериментів із залучення робітників до управління: 1) участь робітників в управлінні працею і якістю продукції на цеховому рівні; 2) створення робочих рад або спільних комітетів робітників і керівників; 3) розробка систем участі в прибутках; 4) залучення представників робочих в ради директорів корпорацій. Близько 25% американських компаній з кількістю працівників понад 500 чоловік мають робочі поради або комітети робітників і керівників. Вони займаються, головним чином, виробничими питаннями, виконують інформаційні і консультативні функції. Обов'язки і права їх чітко не визначені, і всі питання розглядаються на індивідуальній основі. Робітники мають право самі приймати рішення з багатьох питань виробничого життя, тоді як роль менеджерів зводиться до того, щоб рекомендувати, переконувати і впливати. Успіх менеджменту оцінюється в категоріях, що виходять за межі сфери суто економічної ефективності. Якість життя членів організації (освіта, житло, охорона здоров'я і ін.), а також їх здатність бути активними і відповідальними учасниками при ухваленні рішень, в першу чергу, ураховуються при оцінці соціальної результативності менеджменту.
В найбільшій мірі менеджмент проявив себе в такій організаційній сфері, як корпорація. Цей термін застосовується переважно до акціонерних товариств. В США в даний час їх налічується близько трьох мільйонів. Корпорація як специфічна організаційна форма крупного капіталу об'єднує численних дрібних власників, що сприяє не тільки концентрації капіталу, але і підвищенню рівня внутрішньої організованості суспільства, заснованого на використанні крупного капіталу. Корпоративна власність поєднала живу і уречевлену працю з її організацією і надала доцільності її розвитку.
Найвищим органом менеджменту в корпорації є Рада директорів. Участь робітників в управлінні корпорацією припускає делегування їх до складу Ради директорів. В практиці корпорацій США це майже не застосовується. Корпорації створили об'єктивні умови для заміни керівників-власників професійними менеджерами. Успіх функціонування корпоративної власності полягає в трансформації продуктивності праці, що залежить від кваліфікації працівників, в продуктивність, обумовлену організацією праці.
Підвищення ролі менеджменту в умовах корпоративної економіки пояснюється зростаючими вимогами до управління, обумовленими зростанням капіталів, обсягів виробництва і розмірів підприємств, складністю технологічних, виробничих і соціально-економічних процесів.
В цих умовах істотно змінюється роль акціонера. Він володіє акціями, але не несе відповідальності за результати діяльності корпорації. Капітал, таким чином, розпадається на капітал-власність і капітал-функцію. Роль менеджера наближається до ролі фіктивного власника. Міняється і соціальний статус робітників: вони перетворюються на власників - акціонерів, що підкоряються розпорядчі владі менеджерів. Незалежний індивідуальний: власник перетворився на рантьє — одержувача дивідендів за акціями, а менеджмент в структурі корпорації — в самостійну силу, що перевершує за своїм впливом можливості найбільших її акціонерів. Це породжує новий елемент структури, яка названа Дж. Гелбрейтом "техноструктурою", що складається з менеджерів і провідних фахівців. "Техноструктура", оволодівши владою в корпораціях, здійснює контроль її діяльності, визначає стратегію і тактику розвитку. Це забезпечує зростання професіоналізації управління і знаменує собою перехід національного багатства з форми індивідуальної, приватної власності в корпоративну, в якій володіння власністю відокремлене від права розпорядження нею [5, 8].
Еволюція розвитку бізнесу завершилася створенням двох його форм:  1) індивідуально-приватної і 2) корпоративної, де акціонери обирають керівний орган (правління) і президента, які є управлінською елітою. Роль менеджменту в корпорації посилюється у разі значного роззосередження (розпорошеності) акцій. Наявність у акціонера крупного пакету акцій надає йому право контролювати і визначати стратегію розвитку корпорації. Проте цьому варіанту управління може протистояти процес деперсоналізації управління, коли рішення виходять не від однієї особи, а від групи професіоналів-менеджерів, пов'язаних між собою бюрократичною корпоративністю.
Передавання прав і функцій управління компетентним особам набуває значного поширення. Це породжує нові тенденції в розвитку менеджменту. Менеджери все частіше йдуть від виконання тільки адміністративних функцій, залучаючись до підприємницької діяльності, на основі інформації про кон'юнктуру ринку здійснюють переміщення ресурсів в сфери найвигіднішого їх використання [6, 7]
Теорію менеджменту не можна розглядати поза організаційними відносинами, оскільки менеджмент — не тільки сукупність систематичних знань, але і чинник організації функціонування всієї економіки. Будь-яка комбінована діяльність людей, ускладнення суспільних процесів обумовлюють пошуки все більш ефективних алгоритмів спільних дій незалежно від галузі і напряму докладання управлінських зусиль.
ВИСНОВКИ
Вивчення історії та сьогодення розвитку менеджменту у зарубіжних країнах, його осмислення і критичний аналіз дозволять реально оцінити позитивні сторони впровадження різних управлінських моделей у вітчизняну практику діяльності аграрних підприємств для підвищення ефективності управлінських рішень щодо використання наявного ресурсного потенціалу та забезпечення прибутковості їх діяльності.

ЛІТЕРАТУРА:
1.     Грачев М.В., Соболевская А.А., Кузин Д.В. и др. Капиталистическое управление: уроки 80-х — М.: Экономика, 1991.—126 с.
2.      Дж. Грейсон младший. К. О'Делл. Американский менеджмент на пороге XXI века — М.: Экономика, 1991. —320с.
3.    Попов А.В. Теория и организация американского менеджмента. — М.: МГУ, 1991. — 150 с.
4.      Knowles Н.P.Organizational Leaderschip of planned and unplanned change // A systems approach to organizational viability "Futures", — 1988, —№ 20. —С 252-285.
5.    Мерсер Д. ИБМ. Управление в самой преуспевающей корпорации мира — М.: Прогресс, 1991. — 455 с.
6.    Макмиллан Ч. Японская промышленная система — М.:Прогресс, 1988.— 213 с.
7.    Грачев М. Шесть вопросов западным бизнесменам // Соц. труд. — 1991. — № 10. — С. 89—91.
8.    Лукашевский В.М., Вишневский Э.Ф. Зарубежный опыт управления производственной деятельностью.— М.: Промстройбанк СССР, ЦБНТИ, 1990.—52 с.