Державна політика захисту і розвитку конкуренції в аграрному секторі як метод регулювання ринку

Сприяння посиленню конкуренції між підприємствами визнано економістами світу найкращим методом державного регулювання ринку. Сильнодіючим засобом у боротьбі з недосконалою конкуренцією є відкритість ринку для вітчизняних і зарубіжних конкурентів.
Автором обґрунтована недієвість саморегулюючої функції аграрного ринку через олігопольні позиції постачальників та покупців продукції галузі. Регулювання може і повинно здійснюватися економічним та соціальним способами. Саморегулювання аграрного ринку на підставі лише економічного ефекту викликало напружену соціальну ситуацію на селі, зумовлену безробіттям.

 


Економіка: проблеми теорії та практики: зб. Наук. Праць – Вип. 252: в 6 т. – Т.6. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2009. – С. 1467-1472.

І. Вступ
Важливим складовим компонентом механізму ринкової економіки є конкуренція. Як економічна категорія конкуренція – це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва та збуту товарів і послуг, за отримання найбільших прибутків [12, с. 160]. Конкуренція визнається як найефективніший і найдешевший метод економічного контролю, оскільки коштує суспільству мінімальних витрат, але при цьому постійно змушує виробника скорочувати витрати на виробництво і ціни, збільшувати обсяг збуту, боротися за замовлення і споживача, поліпшувати якість продукту [3, с. 20]. Дія закону конкуренції проявляється у проходженні об’єктивного процесу постійного підвищення якості продукції й послуг, зниження їх ціни через «вимивання» з ринку неякісної дорогої продукції. Вимушує товаровиробників до таких дій лише загроза банкрутства [11, с. 73].
Розвинені країни ставляться до явища конкуренції виходячи з того, що конкуренція не має цінності сама по собі і не виступає кінцевою метою конкурентної політики. Вона слугує засобом досягнення більш загальних цілей, пов’язаних з розвитком ефективності й гнучкості економіки, підвищення добробуту населення й конкурентоспроможності національних товарів на світових ринках [9, с. 75]. Країни, які досягли відчутних успіхів у соціально-економічному розвитку, приділяють першочергову увагу питанням захисту конкуренції, яка виконує роль регулятора економіки. Сприяння посиленню конкуренції між підприємствами визнано економістами світу найкращим методом регулювання ринку. Метою державної політики захисту економічної конкуренції є захист інтересів суб’єктів господарювання та споживачів. Причому, мова повинна йти про паритетне досягнення вигід усіх їх категорій, а не лобіювання інтересів певних груп.
У навчальних та наукових джерелах часто зустрічається концепція саморегулюючої функції ринку за допомогою конкуренції й піддається критиці державна регуляторна політика, що часто призводить до негативних наслідків.
Вивченням питань конкуренції та державної політики щодо регулювання ринку присвячені дослідження З.Борисенко [1], А.Діброви [2], С.Кваші, Л.Кобилянського [3], О.Костусєва [5], М.Маліка, М.Портера [6], П.Самуельсона [10], Р.Фатхутдінова [11], О.Школьного, А.Юданова та інших вчених. В роботах представлена характеристика конкурентного середовища суб’єктів діяльності, проаналізована поведінка учасників ринку. Несприятливі конкурентні позиції, на яких знаходяться сільськогосподарські виробники, та невживання державою дієвих заходів щодо розвитку здорової конкуренції в економіці країни викликає необхідність продовження досліджень.
ІІ. Постановка задачі
Метою статті є обґрунтування необхідності державного протекціонізму розвитку й посиленню добросовісної конкуренції в економіці країни.
При дослідженні теми ми використовували історичний, монографічний, абстрактно-логічний, соціологічний методи. Теоретичною та методологічною основою досліджень, представлених у статті, були основні положення й розробки вітчизняних та зарубіжних вчених з проблем конкуренції, державного регулювання ринку, особисті оцінки автора.
ІІІ. Результати
Вчені стверджують, що там, де успішно працює конкуренція, такі показники як ціни, якість продукції та інші параметри виробництва, не повинні і просто не можуть бути встановлені державою. Всі вони успішно регулюються ринком. Втручання держави тільки погіршує ситуацію. Ці елементарні речі, на жаль, далеко не завжди усвідомлюються тими, хто у нас керує економічними процесами. У результаті рік у рік маємо такі негативні явища, як регулярні змови на ринках пального і мастил у період посівної та на час збирання врожаю, зростання цін на сільськогосподарську продукцію з одночасним скороченням її виробництва [1, с. 28].
Ми погоджуємося з таким твердженням, проте частково. Теоретично, ринок здатний до ефективної дії функції саморегулювання через конкуренцію. Але це стає можливим лише тоді, коли всі учасники ринку, що будь-яким чином взаємодіють між собою, знаходяться в рівних конкурентних умовах. В окремих галузях та в окремі періоди часу це може бути можливим. Проте в аграрному секторі, зокрема у сільському господарстві, як показує практика, автоматичне регулювання з дотриманням інтересів галузі та споживачів ще не спостерігалося.
Неспрацювання економічних законів через дію різних факторів має місце і в інших галузях економіки. Сприяння (вірніше невтручання) держави у розвиток конкуренції в умовах нерозвиненого ринку не завжди призводить до очікуваного результату у вигляді дотримання інтересів споживачів. Наслідком перевищення пропозиції над попитом не завжди виступає зниження цін, а навпаки – відбувається їх зростання. Прикладом такого явища є ринок банківських послуг. Не зважаючи на те, що кількість банків в Україні складає декілька десятків і є рекордною у порівнянні з економіками розвинених країн, ціна їх послуг (розмір кредитних ставок) тривалий період тримається на високому рівні, що негативно позначається на діяльності споживачів і, зокрема, сільськогосподарських виробників.
Аналіз галузі через призму конкурентних сил показує наступне. У сільському господарстві відсутня внутрігалузева конкуренція між виробниками, тому не спричиняє загрозу і вхід нових представників. Явищем тиску товарів-замінників, через слабкість його дії, можна знехтувати. Відчутну силу має ринкова влада покупців та постачальників. Більшість з них функціонує в умовах олігополії й чинить великий тиск на сільськогосподарських виробників. Регулярне підвищення цін на пальне напередодні посівної та збиральної кампаній (на що вже вказувалося вище), утримання низьких цін на збіжжя на протязі більшості періоду останніх маркетингових років, негативно позначаються на фінансовому становищі селян. Відсутність належно організованої інфраструктури аграрного ринку та тривала політична нестабільність в країні посилюють корумпованість постачальницьких та збутових структур, що погіршує позиції аграріїв.
Специфіка сільськогосподарського виробництва полягає і в тому, що в умовах слабкої інформованості держави, споживачів і виробників щодо прогнозованих обсягів виробництва окремих видів продукції, останні при складанні виробничих програм, перелік і обсяги виробництва продукції визначають суб’єктивно. В результаті валові збори, ціни, доходи від продажу й прибутки за окремими видами продукції (в основному це характерно для рослинницьких) щороку зазнають значних коливань, що призводить до стихійного штучного загострення, або послаблення конкуренції при збуті продукції в галузі, де вона (конкуренція) є майже відсутньою. Це вносить невизначеність і дисбаланс у роботу й партнерів сільськогосподарських виробників. Уникнути цього дозволяє складання на державному рівні балансу сільськогосподарської продукції.
Таким чином, враховуючи вищезазначене, аграрний характер економіки України та місію сільського господарства, що полягає у формуванні значної частки продовольчого фонду країни за рахунок якісної вітчизняної продукції, виникає необхідність виваженого державного регулювання ринкових процесів і захисту інтересів виробників галузі та споживачів.
За визначенням П.Самуельсона та В.Нордхауса, зміст регулювання полягає у створенні державних законодавчих актів або ринкових стимулів, що використовуються для контролю за рішеннями підприємств в області ціноутворення, збутової політики або методів і обсягів виробництва [10, с. 287]. Українське законодавство стосовно захисту економічної конкуренції ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України, і складається з Законів України «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України». Стаття 42 Конституції України трактує, що держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція [4]. Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб’єктів господарювання та споживачів здійснюється органами Антимонопольного комітету України [7, 8]. Та, не зважаючи на законодавче та інституційне забезпечення недопущення прояву недобросовісної конкуренції, вона займає значне місце у вітчизняній економіці.
Дослідження свідчать, що значна частина українських ринків є олігопольними. За оцінками Антимонопольного комітету України, частка суб’єктів господарювання, що працюють на таких ринках, в загальному обсязі виробництва зросла з 11,6% у 2000 році до 15,3% у 2003 році [5, с. 52]. Нестійкість умов зовнішнього середовища в останні роки викликали лише зростання відсотка на даний час. Особливо шкідливими є так званні «класичні» картелі: змови конкурентів, що стосуються встановлення цін, обмеження обсягу виробництва, розподілу ринку, усунення конкурента з ринку. Виявити ці змови та притягнути порушників до відповідальності дуже складно, оскільки вони укладаються усно, під час неофіційних зустрічей керівників чи менеджерів та не фіксуються у документах. Ті методи, які відповідно до чинного законодавства може застосувати Антимонопольний комітет (запити інформації, перевірки та ін.), не дозволяють у більшості випадків зібрати необхідні докази, щоб довести в суді наявність змови [5, с. 52]. В умовах, що склалися регулювання процесів конкуренції набуває більше політичного відтінку, що виходить за межі нашого дослідження. Проте досвід розвинених держав переконує у необхідності та можливості захисту й сприяння розвитку добросовісної конкуренції в країні.
При обґрунтуванні регуляторних питань важливо обов’язково врахувати те, що регулювання може і повинно здійснюватися двома способами: економічним та соціальним. Економічне регулювання стосується контролю за цінами, умовами входу-виходу з галузі, стандартами обслуговування тощо. Більш сучасною формою регулювання виступає соціальне, що спрямоване на попередження різнорідних побічних ефектів, які виникають в результаті економічної діяльності [10, с. 287]. У своїй роботі суб’єкти господарювання повинні наслідувати не лише економічні інтереси, а враховувати й соціальні наслідки. Специфіка сільського господарства полягає в тому, що воно являє собою не лише галузь суспільного виробництва, а й спосіб життя для мешканців сільських територій. Конкурентне саморегулювання ринку, що здійснюється на підставі лише економічного ефекту призвело до виробництва обмеженого переліку рослинницьких видів продукції й ліквідації у більшості господарств тваринницьких галузей. Крім загрози продовольчій безпеці країни це створює напружену соціальну ситуацію на селі, зумовлену безробіттям.
ІV. Висновки
Необхідність державного регулювання ринкових відносин доведена світовою та вітчизняною практиками. Проте вона повинна мати форму виваженого раціонального регулювання, а не адміністративного втручання, яке лише шкодить розвитку здорової конкуренції. Сучасні економічні системи в розвинутих країнах функціонують на принципах органічного поєднання ринкового механізму регулювання з державним. Причому механізми регулювання діють не відособлено, а відбувається взаємопроникнення функцій ринку та державного регулювання. Тому колишнє протистояння держави і ринку в країнах з розвиненою економікою втратило будь-який сенс, адже як держава так і ринок займають в соціально-економічній системі цілком визначене місце та виконують притаманні тільки їм функції й існують в непорушній єдності [2, с. 420].
Досвід показує, що найбільш сильнодіючим засобом у боротьбі з недосконалою конкуренцією є відкритість ринку для вітчизняних і зарубіжних конкурентів [10, с. 54]. Вступ України до СОТ значно знизив бар’єри розвитку конкуренції, проте півтора року, що минули з того моменту нітрохи не покращили і не намітили тенденцію до покращення конкурентної ситуації для аграрного сектора. Причиною цьому є тривала політична нестабільність в країні, що гальмує притік інвестицій і стримує розвиток конкурентного середовища. Невирішеність цього питання не дозволяє будувати оптимістичні прогнози. Відродження та розвиток економіки країни і сільського господарства, зокрема, необхідно розпочинати зі встановлення стабільних політичних умов.

Література
1.    Борисенко З. Конкурентна політика як передумова ефективності ринку / З. Борисенко // Економіка України. – 2006. – № 5. – С. 28–32.
2.    Діброва А. Д. Державне регулювання сільськогосподарського виробництва: теорія, методологія, практика : [монографія] / Анатолій Дмитрович Діброва. – К. : Видавничо-поліграфічний дім «Формат», 2008. – 488 с.
3.    Кобилянський Л. С. Управління конкурентоспроможністю / Л. С. Кобилянський. – К. : Зовнішня торгівля, 2003. – 304 с.
4.    Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – Режим доступу : – www.zakon.rada.gov.ua.
5.    Костусєв О. Стан конкурентного середовища в Україні та основні напрями вдосконалення правових механізмів захисту конкуренції / Олексій Костусєв // Економіст. – 2005. – № 5. – С. 52–53.
6.    Портер М. Е. Стратегія конкуренції. Методика аналізу галузей і діяльності конкурентів / Майкл Е. Портер ; [пер. з англ. А. Олійника, Р. Скільського]. – К. : Основи, 1998. – 390 с.
7.    Про Антимонопольний комітет України : Закон України за № 3559-ХІІ від 26 листопада 1993 року. – Режим доступу : – www.zakon.rada.gov.ua.
8.    Про захист економічної конкуренції : Закон України за № 2210-ІІІ від 11 січня 2001 року. – Режим доступу : – www.zakon.rada.gov.ua.
9.    Розанова Н. Конкурентная политика в Канаде / Н. Розанова // Мировая экономика и международные отношения. – 2003. – № 11. – С. 72–80.
10.    Самуэльсон П.  Экономика / Пол Э. Самуельсон, Вильям Д. Нордхаус ; [пер. з англ. под ред. Н. В. Шульпиной]. – М. : Издательский дом «Вильямс», 2001. – 688 с.
11.    Фатхутдинов Р. А. Управление конкурентоспособностью организации / Р. А. Фатхутдинов. – М. : Изд-во Эксмо, 2005. – 544 с.
12.    Энциклопедический словарь. Современная рыночная экономика. Государственное регулирование экономических процессов. / Общ. ред.: д.э.н., проф. Кушлин В.И., д.э.н., проф., член-корр. РАН Чичканов В.П. –М.: Издательство РАГС, 2004. –744с.